Abstract

У статті здійснено аналіз особливостей періоду становлення тоталітарного режиму та ідеологічної диктатури в радянській Україні 1920–1930-х років. Однією з ключових характеристик цього етапу є постійно навʼязуваний наратив боротьби як із зовнішнім ворогом, так і на внутрішніх «фронтах». Цей наратив спрямовувався на підтримку «войовничого» запалу в суспільстві, що сприяло зміцненню основ тоталітаризму та поступовій радянізації освіти і науки. Агресивність режиму, яка досягла свого апогею у масових репресіях доби «Великого терору», утримувала і чітко фіксувала «єдино правильний» ідеологічний вектор розвитку будь-яких сфер життя, зокрема й науки, освіти та культури. Термін «войовничість» щодо процесів, характерних для України 1920–1930-х років, відображає описаний ще Томасом Гоббсом стан «війни всіх проти всіх», де межа між «своїми» та «чужими» маніпулятивно затирається. Як показано у статті, насаджуваний радянською владою етос «войовничості» щодо уявних ворогів, колишніх колег, рідних і навіть самих себе був основою інтелектуального життя зазначеної доби. Особливості цього етосу проаналізовано в контексті політик «войовничого атеїзму» та «войовничого матеріалізму», процесу радянізації наукових і освітніх установ, масових «чисток» і репресій кінця 1930-х. Запропонований підхід до аналізу особливостей українського інтелектуального середовища 1920–1930-х років крізь призму наративу «войовничості» сприяє цілісному розумінню інтелектуальних, зокрема філософських, процесів радянської доби.