В статті здійснено корпусне, міждисциплінарне, емпіричне соціально-філософське дослідження можливостей актуалізації поняття та практики класової свідомості в метамодернізмі на основі чотирьох джерел: праць видатних західних філософів 1900-2023 рр. (5064 англомовних книжок і статей), праць Карла Маркса та Фрідріха Енгельса (43 томи), української соціологіні Олени Сімончук і дописів у Facebook-групі громадського руху українських медикінь «#БудьякНіна». Перші два джерела дозволили зрозуміти первинну логіку цього поняття, а також його філософську логіку та суперечливість на фоні історичного досвіду ХХ ст., тобто пов’язаних з ним трансформацій в (...) західному суспільстві та пролетарських революцій. Виявилося, що розум, однорідність і цілеспрямованість, які очікувалися в теорії від практики робітничого, революційного руху, проявив панівний клас, інтегрувавши робітничий клас на Заході, а на Сході, замість автентично пролетарських революцій, відродилися тиранія та відчуження від широких народних мас з боку професійних революціонерів, а згодом, й державно-партійної бюрократії. Втім, поняття класової свідомості лише частково можна вважати деактуалізованим, оскільки це поняття передбачає стадії розвитку класової свідомості. Два останніх джерела в нашому дослідженні дозволили продемонструвати, що в сучасних українських умовах можна говорити про сформованість 2-х стадій розвитку класової свідомості: розуміння власних інтересів і нерівності. Це створює можливості стверджувати, що метамодерністське перевідкриття історії, зокрема має відношення й до поняття та практики класової свідомості сучасних робітників, що дає надію на більш вдалий римейк емансипативного потенціалу марксистських ідей для розв’язання сучасної кризи капіталістичного людства у XXI cт. Підкреслимо, що дослідження було зроблено за допомогою використання корпусної лінгвістики, завдяки якій були проаналізовані великі обсяги текстів, як філософів, так й учасників руху «#БудьякНіна», що дозволило виділити головні контексти та фокус їхніх текстів, а також поставило усе дослідження на міцну емпіричну базу. (shrink)

В даній статті репрезентовано малодосліджене питання критичного аналізу основних положень індуктивної філософії англійського мислителя Уільяма Г’юела (1794–1866) в рамках університетської філософії, зокрема у публікаціях відомого харківського професора Павла Емілійовича Лейкфельда (1859–1930). На початку вказані головні етапи творчого та наукового шляху Павла Лейкфельда, зокрема його навчання в 2-й Харківській гімназії (1871–1878) та на історико-філологічному факультеті Харківського університету (1878–1883). Далі акцентовано увагу на його викладацькій діяльності в Харківському університеті (1884–1918), зокрема на стажуванні з 1884 р., викладанні історії філософії та логіки на посадах (...) приват-доцента (з 1886 р.), екстраординарного професора (з 1893 р.) та ординарного професора філософії (з 1899 р.). Також вказано на його участі в міжнародних філософських та психологічних конгресах, зокрема в Мюнхені (1896), Женеві (1904), Гайдельберзі (1908), та на особливості його наукового стажування в університеті Грац (Австрія) у авторитетного професора Алексіуса Майнонга. Крім цього, звернуто увагу на головні риси викладання та публікацій Павла Лейкфельда під час його «Симферопольського (Кримського) періоду», коли він був там професором філософії та психології. Публікації Павла Лейкфельда були присвячені трьом основним напрямкам: 1) логіці та історії логіки, 2) психології та педагогіці, 3) історії філософії. Серед публікацій першого напрямку важливе значення мали дві його монографії: «Різні напрямки в логіці та основні завдання цієї науки» (1890) та «Логічне вчення про індукцію в найголовніші історичні моменти його опрацювання» (1896). У цих працях він проаналізував відповідні позиції відомих античних та англійських філософів (Арістотель, Френсіс Бекон, Джон Гершель, Джон Стюарт Мілл). Важливе місце в його аналізі займає критичне тлумачення індуктивної філософії Уільяма Г’юела, представленої, зокрема, у третьому виданні трьохтомної праці «Історія індуктивних наук, від найдавніших до теперішніх часів» (1857). У цьому сенсі спочатку було вказано на особливості даного твору англійського філософа, а потім на головні тези Лейкфельда у викладенні його розуміння позиції Г’юела. (shrink)

Стаття присвячена дослідженню впливу неоплатонічних концепцій, зокрема філософії Прокла на дискурсивний простір іранського неоплатонізму. Система Прокла, неоплатонічна діалектика, виявилася слушною для школи Йахї ас-Сухраварді. Досліджуючи «Першу філософію», Сухраварді робив спробу побудувати онтологічну концепцію на підставі неоплатонічної системи. Відтак діалектика Прокла допомагала йому примирити ісламську ортодоксію та шиїтські концепції гулат. Рецепція платонізму в рамках ілюмінативістської школи вплинула на розвиток іранської філософської думки в наступні періоди. Вона поставила дискурсивні рамки іранським філософським школам періоду Сефевідського Ренесансу XVI-XVII століть, неоплатонізм виявився основною мовою філософської (...) рефлексії іранської (шиїтської) інтелектуальної сфери протягом усього Високого Середньовіччя та Нового Часу. Крім того, вплив Сухраварді та його послідовників проявляється і в інтелектуальній традиції Османської імперії, проте ілюмінативістські традиції Високої Порти вимагають подальшого детального вивчення. Так, сувора ієрархічність онтологічної та епістемологічної системи підтверджувала складні релігійно-історичні побудови імамології шиїтів. Ланцюжки одкровення «вілаят» розглядалися в контексті неоплатонічної еманації, і однією з форм легітимації пророчого одкровення імамів була апеляція до акциденційного світла, прикордонного простору між світом ідей та світом матерії. Крім того, саме складна, багаторівнева система Прокла і Дамаскія пропонувала не тільки вертикальну орієнтацію від Вищого Первоначала до нижчих форм матерії, а й численні горизонтальні рівні, паралельні один одному, в якому кожна з іпостасей Єдиного ділиться на ряд самозавершених причетних іпостасей непричетної монадичної причини. Зберігаючи цю структуру, Сухраварді говорить про множинність самозавершених одкровень, що виходять з єдиного витоку всіх пророцтв, реальності алам ал-мітал. (shrink)

У статті розглядаються філософсько-теологічні надбання періоду XVI–XVII століть на теренах України. Зроблено висновок, що в цей час відбулося переосмислення філософської думки, зсув від богопізнання до підкреслення важливості пізнання людини та визнання її самоцінності. Зокрема, виникла школа традиціоналізму з корінням в православній візантійсько-древньоруській традиції, що виступала як опозиція латинізованому католицизму. Автор здійснює філософський аналіз поглядів Василя Суразького-Малюшицького та Івана Вишенського. Перший підкреслює недосяжність Бога та акцентує на містичному пізнанні, другий вбачає Бога у внутрішній суті людської душі та визначає шлях до самовдосконалення (...) через самопізнання. Додаткові концепції подають ігумен Йов Почаївський, Йов Княгиницький, Ісакій Борискович і Віталій з Дубно, які акцентують на важливості духовного розвитку через молитовну безмовність і аскетичний спосіб життя. Стефан Зизаній висловлює раціоналістичні погляди на есхатологію, відкидаючи існування чистилища та інших післясмертних реалій. Касіян Сакович розглядає душу як акт фізичного тіла, що взаємодіє з божественною сутністю через благодать та богоподібність. Загалом, у XVI–XVII столітті в православ’ї спостерігаються тенденції до збереження релігійно-містичної традиції та розрізнення аспектів зовнішнього та внутрішнього в людині. Основний акцент був спрямований на бачення ключового елементу шляху до спасіння у чернечому подвижництві. (shrink)

В дослідженні вивчається взаємний вплив мемів і любовних чи сексуальних стосунків. Воно показує те, що, з одного боку, тема стосунків є однією з найпоширеніших і багато в чому визначає інтернет меметику в цілому. З іншого боку, створення та надсилання мемів стало важливою частиною сучасних стосунків і підтримує їх. Меми допомагають пам’ятати ключові моменти успішних стосунків, і це знання є складовою їх фону, та дозволяють розвивати їх і, в той же час, зміцнюють їхню стійкість через добрий емоційний контекст. З огляду на (...) це, дослідження показує, що меметичний гумор, навіть у його найгостріших або чорніших формах, відіграє позитивну роль. На підґрунті цього в дослідженні вводяться та розглядаються нові концепти меміронії та метагумору. Так, дослідження підтверджує, що меми є частиною пост-постмодерної подієвості, більш життєвої та щирої, ніж постмодерністська. Життєві, правдиві меми, у порівнянні з надто інтелектуальними мемами, допомагають підтримувати тісніші стосунки через дійсну любовну гру. Особливу увагу в дослідженні приділено лінгвістичній складовій мемів, зокрема «мовам» мемів. Окрім базових меметичних концепцій Лімора Шифмана, Дугласа Хофстадтера, Сьюзен Блекмор та ін., а також когнітивного підходу Деніела Деннета, дослідження ґрунтується на концепції кохання як комедії Аленки Зупанчіч та сміху як мовного прояву Младена Долара, концепції співвідношення щирості, комізму та шарму Грема Гармана та ін. Дослідження проводилось на матеріалі інтернет-мемів, а також інших творів сучасного мистецтва, які демонструють важливість гумору для стосунків. (shrink)

Стаття присвячена розгляду однієї зі станових для гайдеґґерового доробку проблем, предметом якої виступає іменування Буття під натиском універсалізованої Гайдеґґером ідеї про безосновність Буття, вкоріненої в феномені Ніщо. Радикалізуючи сказане: у статті розгортається проблема пошуку більш зрозумілого, самоочевидного та прозорого для Буття поняття, аніж самé буття, що обіймала наукові пошуки пізнього Гайдеґґера. Серед значного корпусу його робіт можна зустріти окреслений діапазон понять, якими він послуговувався як альтернативними у веденні мови про Буття. Варто підкреслити, що наразі йдеться не про уособлене в Dasein (...) буття сущого, а Буття з великої літери в сенсі вже узвичаєної в україномовному перекладі Прояви, тобто Ereignis. Проте, у статті затверджується думка, що воно аж ніяк не єдине з імен, нічим не опосередкованого Буття, окрім ототожнень останнього з тотальним Ніщо. Широкоформатність гайдеґґерових імен Буття розглянуто на прикладі найбільш вживаних ним понять, серед яких автор, окрім Ereignis, виокремлює насамперед грецьку істину-ἀλήθεια, а заразом супутні їм поняття ἐνέργεια, es gibt та copula. Побіжно прочиняється негативна проблематика кайрологічного та еонтологічного часів, що вкотре підтверджує закономірність обраного Гайдеґґером феномену часу нарівні з Буттям у своїй magnum opus. Крім того, у статті не полишені увагою такі локальні гайдеґґерові поняття, як Abßgrund, Ungrund, Austrag, Verwüstung та Gründung, завдяки аналітиці яких, поміж інших, нігітологічний погляд Гайдеґґера на Буття набуває остаточної цілісності. Поняття нігітології було обрано автором задля окремої акцентуації на зверненні Гайдеґґера до історико-філософської традиції погляду на феномен Ніщо із усіма похідними від нього поняттями, які мають пряме відношення до негативної інтерпретації Буття. Незважаючи на те, що примітивізація феномену негативності в бік спрощених форм заперечення вже відбулась в історії філософії, як і розтрачування імені буття до Гайдеґґера, у статті особливо підкреслюється ідея про те, що сáме із визначення греками негативних тез у питанні про буття бере початок Західний тип мислення як такий, що перетворив об’єкт власного неспокою у вигляді фігури Ніщо на одне з центральних для онтології понять. Спільною рисою вищезазначених імен Буття є їхня суперлативність, що водночас спричиняє контрінтуїтивність висновків, до яких вони призводять. Власне, завдяки цьому підтверджується актуальність поточного дослідження в рамцях станової для усіх форм онтології проблеми: приведення Буття до поняття, враховуючи негативну тенденційність імен буття до самоприховування та присутності в них семантичних мотивів нестачі й надлишковості водночас. Відтак, аналітика імені буття у масштабах нігітології має супроводжуватись загальним демонтажем позитивно-укласичненого сенсу заявлених понять, і виключно за таких умов перехід до так званого нового початку, ініційованого Гайдеґґером, можна вважати таким, що остаточно відбувся. (shrink)

Намагаючись говорити про феномен «русского міра», ми відразу змушені констатувати, що «дійсність» цього феномену, може бути розташована на різних рівнях (чи в різних доменах) і в просторі різноманітних обмінів, а відповідні репрезентація, опис та аналіз можуть буди виконані в різних дисциплінарних рамках і в різних дискурсах. На таке можуть претендувати психологія, але також і психіатрія – індивідуальна і соціальна; історія, всесвітня, регіональна і повсякденна, різних періодів і різних методологій; культурологія, соціальна теорія, теорія цивілізацій і теорія ідеології; економіка, політекономія і метаекономіка, (...) політичні і геополітичні студії; природознавство, гуманітарія і постгуманізм – в класичних, некласичних і постсучасних зразках. Втім, ця «дійсність» може давати себе не тільки описуваною і аналізованою, але також, бути поставленою і розіграною у різноманітних жанрах – від квазірелігійного екстазу до «верховної цінності», від нетверезого маячного белькоту до пропагандистського перформансу... Сьогодні лунають голоси, що наша сучасність маркує і навіть ідентифікує себе закінченням філософії, кінцем філософії, що сьогоденним способом існування самої філософії є її відмова й ухил від свого покликання, призначення, праці і долі. Тут складається тонка симптоматика: чи не можна бачити «русскій мір» символом сказаної неспроможності філософії, ба більше – і просто-сіро своєрідною _формою кінця філософії_, іншим ім’ям цього кінця, запереченням-філософії-у-собі-самому, що є, схоже, кардинальною умовою також і його існування? Враження таке, що «русскій мір» наче б то створений спеціально для того, щоб констатувати, ба більше – реалізувати кінець філософії. І ще більше. Важко сказати, що тут є ефект / симптом чого? Схоже, у співвизначенні «русского міра» і відмови філософії від філософування, як саме онтологічної умови присутності філософії сьогодні, має місце якийсь «апріористичний перфект». Але тим само, сама наявність «русского міра» в світі видає певну амбівалентність щодо філософії. Разом з фактичною легітимацією неспроможності філософії, ця наявність обертається викликом для філософського мислення. Вона ніби щиглик терапевта, що виводить філософію з-під гіпнозу всіх «лінгвістичних поворотів» і постмодерних «симулякрів і симуляцій». Ця наявність провокує філософування, провокує, наполягає і унеобхіднює витримати питання: «як це можливо, як це стало можливим?». Отже, питання «русского міра» є питанням філософії, питанням саме філософським. Ми намагаємося це показати. Втім, в цьому контексті нам доводиться запитувати: Що є, що значить і що передбачає «філософське питання»? Це ми також проблематизуємо в даній статті. З цього погляду в розгляд входить тема «культури». Саме в модусі «російської культури». Але, також, питання культури як такої, _всієї культури_. Розгляд теми «русского міра» як питання філософського, ставить під питання «російську культуру». І, за великим рахунком – _культуру_ взагалі. (shrink)

У статті досліджується голод як інструмент політичної дії і некрополітики дегуманізації – зведення людини до голого життя, що є специфічним феноменом сучасної цивілізації. Концептуалізація некрополітики здійснюється в контексті її розуміння, запропонованого А. Мбембе. Розвивається теза про доповнення біополітики некрополітикою, коли суверенна влада створює зони смерті, коли саме смерть втілює панування і способи опору йому. Політика визначається як «справа смерті», а суверенність як «право вбивати», шо ґрунтується на винятковому стані й відношеннях ворожнечі. Примусова колективізація і штучно створений Голодомор визначаються як втілення (...) некрополітики, що в цілому вписується в імперсько-колоніальний дискурс, що простежується в культурній і економічній політиці Російської імперії, СРСР, і продовжується повномасштабним вторгненням в Україну 2022 року. Зазначається, що некрополітика може розглядатися не лише в діалектичному зв’язку з біополітикою, а й набувати форм нігілістичної регресії, що проступає у війні, геноциді, руйнуванні культурних цінностей тощо, усіх цінностей сучасної західної цивілізації, що втілювалися в проєкціях просвітництва. Наголошується, що саме обмеження людини в базових засобах для життя, в продовольстві спрямоване на остаточну дегуманізацію людини. Некрополітика дегуманізації полягає в зведенні людини до її тілесного/тваринного, голого життя, себто існування в горизонті смерті. Саме тому їжа стає найголовнішою зброєю некровлади, результатом дії якої є перетворення людини на живого мерця, зомбі, або канібала. Феномен імперської політики й тоталітарних режимів виглядає як довершена логіка некрополітики, що спрямована на знищення людей. Голодна смерть є умовою панування, примусом до покори системі. Висновується, що некрополітика дегуманізує не лише тих, кого перетворює на живих мерців, але і тих, хто панує чи ідентифікується з панівним режимом, відтак вона не є локальною, поширюється на все людство. Голодомор чи війна не можуть бути локалізовані, позаяк будь-яке відсторонення від них поширює на всіх принципи/засади некрополітики дегуманізації. (shrink)

Дослідження риторики часто обмежуються історією питання та аналізом риторичних прийомів з класичного риторичного канону. Проте у сучасному світі цього недостатньо. Ця стаття присвячена опрацюванню питань про візуальну та цифрову риторики: двом взаємопов'язаним областям, які відіграють ключову роль у сучасному інформаційному світі, оскільки за допомогою риторики апробуються, опановуються і конструюються різноманітні моделі реальності. Тому що риторика за своєю природою виступає механізмом конструювання та інтерпретації моделей реальності, виконуючи ключову роль у формуванні громадської свідомості. В рамках даного абстракту ми розглянемо основні аспекти дослідження (...) цих дисциплін, а також їх вплив на формування і сприйняття повідомлень у сучасному суспільстві. У зв'язку зі стрімким розвитком технологій і постійними змінами в медійному середовищі, філософський аналіз візуальної та цифрової риторики стає необхідним інструментом розуміння сутності нових викликів. Візуальна риторика може створювати специфічні кадри сприйняття, керуючи увагою глядачів і впливаючи на їх інтерпретацію подій і явищ. Цифрова риторика вивчає вплив цифрових технологій на способи комунікації, використання мови та ефективність переконання в цифровому середовищі. Філософський аналіз цих областей стає особливо важливим у світлі швидкого розвитку технологій і динамічних змін у медіа-середовищі, а через це і в людській свідомості. Підхід з використанням філософії дозволяє більш глибоко зрозуміти характер і відмінності візуальної та цифрової риторик, їх коріння та етичні аспекти. Філософський підхід дозволяє задавати ґрунтовні плідні питання про те, як візуальні та цифрові засоби впливають на наші переконання, цінності та культурні норми. Філософія маніфестує потенційні ризики, пов'язані з використанням візуальних і цифрових засобів комунікації, бо цифрова риторика стикається з низкою викликів, як от надмірна кількість інформації, ефемерність повідомлень, усвідомлення брехливості-справжності, технічні обмеження тощо. В статті обґрунтовується важливість філософського аналізу в контексті сучасного інформаційного ландшафту, що допомагає нам більш свідомо та ефективно взаємодіяти з цими потужними засобами спілкування та вираження поглядів. Стаття надає фреймворк для критичного мислення, що дозволяє суспільству адаптуватися до постійних змін і розвиватися в умовах інформаційного насичення. (shrink)

У статті розглядається питання про відношення Платона до міфології. Автор стверджує, що Платон був непримиренним критиком традиційного міфу і поетичної міфотворчості, тому що такі міфи спотворювали справжні образи богів та їхніх діянь. Поетичні міфи погано відображаються на вихованні, тому їхніх творців, як вважав Платон, слід видалити зі справедливої держави. В статті звернено увагу на те, що сам Платон був значним міфотворцем – багато важливих філософських ідей він розказує саме в формі міфів. Автор аналізує причини звернення Платона до міфу, визначає функції, (...) які виконує міф у діалогах Платона, значення платонівської міфотворчості для філософії і міфології. Зазначено, що Платон використовує міф як інструмент виразності, розглядає його як ефективний засіб переконання. З іншого боку, в статті доводиться теза про те, що платонівській міф є способом висловитись про ті глибинні проблеми буття, які не може осягнути людський розум. Тому міфи Платона оповідають про те, що відбувається на небі, під Землею в Аїді, в далекому минулому. В статті робиться висновок про те, що в платонівській міфотворчій діяльності відбувається суттєва реформа всієї давньогрецької міфології. Платон поєднує міф з раціональним мисленням, з Логосом. Платонівській міф – _раціоналізований_ міф, в якому божественний вимір набуває вже не тільки космос, а й людина та її світ, поліс. Так діалектик стає творцем міфів. Платон, стверджується в статті, стає міфотворцем тому, що для нього вкрай важливо знайти в людській душі опору для людини, таку ж надійну і вічну, якою раніше слугував божественний космос традиційних міфів. (shrink)

Стаття присвячена проблемам етики в контексті миру та війни. Сьогодні під час збройної агресії рф проти України особливо актуальним є повернення до етичної проблематики, до таких понять як справедливість, істина, безсмертя, поблажливість, подія, вірність собі тощо. Ситуація війни змушує по-новому осмислювати їхнє значення через відкриті дискусії, які допомагають покращувати ментальний стан українського суспільства та підтримувати надію на перемогу. Автори статті, відштовхуючись від етичних теорій А. Бадью та Р. Жирара, намагаються дати відповідь на складне питання сьогодення про те, як залишатись людиною (...) під час військового протистояння. За А. Бадью, будь-яке етичне твердження вимагає контекстуальної застосовності до ситуації. Зважаючи на це, філософ розвиває концепт події, згідно з яким подія – це не так те, що відбувається з суб’єктом, як те, що суб’єкт робить в ситуації ‒ його активна участь – відповідь на зовнішній виклик. Далі автори застосовують теорію Р. Жирара про міметичне суперництво для виявлення причин військової агресії рф проти України. Однією з таких причин є невизнання окремості України, повне заперечення її існування й ототожнення українського народу з проєкцією ворогів, в боротьбі з якими росіяни формують свою ідентичність. В кінці свого аналізу автори висновують: якщо ненавидіти та ментально їсти ворога як канібал, то від цього можна отримати хвилинне задоволення, але така позиція ніколи не дасть можливості кращого майбутнього й справжнього розвитку; ненависть веде лише до ненависті та руйнування. Важливі завдання етики під час війни полягають у запобіганні тому, що може травмувати особистість, у пошуку підґрунтя для того, щоб допомогти зберегти душу від руйнівного ресентименту й залишитися людиною, яка спроможна розвиватися. (shrink)

У статті визначається специфіка розвитку сучасного суспільства як простору дозвілля. Зокрема вирізняються ключові кіберпростори дозвілля. Зазначається, що розвиток суспільства з другої половини ХХ століття полягає саме у звільненні часу і формуванні просторів дозвілля, коли людина віддана сама собі, не вирішує проблеми, пов’язані з виживанням чи суспільними обов’язками. Зазначається, що сучасна людина заповнює вільний час переважно (розважаючись) в інтернеті. Відтак, сучасний соціальний світ, що створений новітніми технологіями, є кіберпростором дозвілля, в якому люди все більше щось виробляють, створюють, займаються певною діяльністю насамперед (...) задля розваги. На нашу думку, ці простори, що щільно перетинаються, визначаються прагненням людини до спілкування, гри, творчості та споживання. На відміну від філософської традиції, що більшою мірою орієнтувалася на так звані позитивні форми дозвілля (саморозвиток, освіта, творчість), коли розваги розглядалися лише як один із різновидів дозвілля, на нашу думку, сучасні кіберпростори дозвілля відповідають саме розважальному ставленню людини до себе й світу й зрештою конституюють саме таке ставлення як своєрідну світоглядну перспективу, формують людину (кібер)дозвілля. Людина (кібер)дозвілля демонструє своє прагнення до: спілкування як можливості само/взаємо-(ре)презентації, що втілюється в пошуках різних форм спільності; ігрового характеру само/взаємо-удосконалення, що презентує відмінності й особистісні здобутки; творчої діяльності, що маніфестує само/взаємо-винаходження особистостей, і зосередженість саме на продуктах діяльності, які можуть вільно споживатися, стимулюючи створення нового. (shrink)

Стаття присвячена аналізу розвитку трансгуманістичних ідей у концепціях постлюдини. Розкривається поняття постлюдини як можливого стану й стадії розвитку людства поза поточними біологічними й культурними обмеженнями. Здійснюється критичний аналіз різних шляхів і перспектив еволюції людини, що визначаються технологічним прогресом, що запропоновані в працях провідних дослідників трансгуманізму. Визначається як людство може використовувати передові технології, щоб подолати свою біологічну обмеженість. Постлюдина розглядається як наступний щабель еволюції людини з посиленням когнітивних та фізичних здібностей, дизайнером яких буде сама ж людина. Розглядаючи різні шляхи до постлюдини, (...) як от: біотехнологічна революція, кіборгізація, створення суперінтелекту чи досягнення технологічної сингулярності, такі філософи, як Френсіс Фукуяма, Кріс Грей, Нік Бостром, Рей Курцвейл звертають увагу на перспективу втілення постлюдини як наступної стадії розвитку людства. Проте технологічний прогрес може викликати й певні ризики щодо майбутнього існування тієї-таки постлюдини. Основні ризики – це втрата людської ідентичності, зростання соціальної нерівності, непередбачувані наслідки генетичної модифікації, некерованість трансгуманістичних технологій тощо. Крім того, в статті розглянуто реальні зміни у сфері культури й політики, що стосуються контролю над розвитком постлюдини й мінімізації потенційних негативних наслідків. Візії майбутнього постлюдини, хоч і є різними, вказують на низку важливих питань, ключовим з яких є питання: «Як ми можемо зберегти наші людські цінності в світі, де технологія перетворює нас?». Відтак, хоч ми і не можемо зупинити процес еволюціонування людини до постлюдини, ми можемо й маємо активно корегувати цей процес, досліджуючи й направляючи його в соціально відповідальний та етичний спосіб. Неодмінно необхідно регулювати технологічну еволюцію, оскільки втручання в біологічну природу людини не має призвести до негативних наслідків. (shrink)

Розглянуті в статті ілюстрації перекладу «неперекладностей» доводять ту ідею, що вони є не незручністю, а формою збагачення філософії, яка форматує лінію свого кумулятивного розвитку через продукування концептів (Ж. Дельоз, Ф. Ґваттарі «Що таке філософія?») як способу буття сучасної філософії. Концепт визначає не лише традиція і вміння користуватись «лексиконом неперекладностей», а й мова, культурні та політичні контексти. Нами обґрунтована теза, що формат концепту демонтує ідею такої філософії, яка здатна розмовляти тільки універсальними мовами і підкреслює важливість локальних філософій, до яких належить українська. (...) Такі важливості проявляються в тому, що національні філософії демонструють локальні особливості філософії європейської; є трансформацією і апробацією її ідей в національних контекстах; творять той «лексикон неперекладностей», оволодіння яким навчає філософію говорити національними мовами; національна мова набуває здатності стати засобом вираження філософських ідей (Д. Чижевський, О. Потебня); «лексикон неперекладностей» модифікується домінуючими в часі цінностями, уособленими в менталітеті та культурі народу. Наведені в тексті історичні приклади й аналогії об’єктивної знакової фіксації перекладу філософських термінів національними мовами дозволяють з’ясувати опції лінгвістичних передумов філософських теорій, виражених національними мовами, є аргументом проти одномовності філософії. Сучасний переклад «неперекладностей» працює в межах епістемологічного поля філософії мови, переносячи центр уваги з мовного коду на дискурс; останній не є необхідною умовою осмислення мови, а є джерелом руйнування комунікації чи випрацювання тих правил, слідування яким роблять комунікацію ефективною. Відмовившись від універсалістського підходу та зосередившись на національних стратегіях, ми розглядаємо мову як першоджерело, яке «тисне» на філософа, а значить передбачає критику традиційних лінгвістичних уявлень про мову. Тема є в тренді концепцій культурного імперіалізму, який з початком агресії Росії проти України став фактом буття українців, а українська мова перетворилась на зброю опертя цій агресії. (shrink)

Обговорюються революційні зміни в інтелектуальному розвитку людства. Це поява другої сигнальної системи людини, усвідомлення природи формування когнітивних здібностей людського мозку та формування високоінтелектуальних нейронних мереж. Природу формування другої сигнальної системи було зумовлено як збільшенням числа нейронів і синапів кори мозку, так і можливістю безпрецедентного інтерактивного спілкування всередині зростаючої чисельності людських громад, з урахуванням розвитку промови. Розглянуто болючу відмову нейрофізіологів та їх колег від релігійних міфічних уявлень про природу свідомості. Стало зрозумілим, що всі інтелектуальні здібності людини забезпечені роботою мозку та інших (...) розділів нервової системи. На цей відхід від містичних уявлень про свідомість вплинув розвиток нейронних мереж, мов програмування й діяльність нейрофізіологів спільно з нейрохірургами. Розвитку штучних нейронних мереж сприяли зусилля нейрофізіологів та їх колег із суміжних галузей науки, але передусім небачений технічний прогрес у створенні швидкодіючих обчислювальних засобів, які мають неймовірні обсяги пам'яті. Обговорюються аналогії революції, що виникла останнім часом у розвитку систем штучного інтелекту і природи появи другої сигнальної системи у людини. Розвиток революційних тенденцій у процесі створення багатопараметричних нейронних мереж дав змогу очікувати, що детальне вивчення цього процесу дозволить розібратися у природі появи другої сигнальної системи у вищих тварин. У роботі показані аналогії між цими двома явищами. Обговорюються можливості оцінки нейронною мережею свого внутрішнього стану та здатність усвідомлювати своє становище у зовнішньому оточенні, що є ключовими характеристиками самоідентичності та свідомості. (shrink)

In this article, we try to show how language expansion, language strategies, etc. are envisaged in various theories of (economic) imperialism. In order to establish this, we turn to economic interpretations of imperialism, namely Hobson and Lenin, world-system analysis (Wallerstein, Amin, Arrighi) and the Empire theory of Hardt and Negri. By studying them, we singled out the key characteristics of imperialism that are found in most (economic) theories of imperialism, namely: (1) the creation of market relations (and the market in (...) general) between the metropolis/core/imperial country and the colony/periphery/subjugated territory, (2) the presence of an advantage in this relations for the metropolis/core/imperial country, which is most often described as a monopoly position, (3) finally, often, but not always, the economic exploitation of the conquered territories is stated. We note that the market is (in particular) a communicative phenomenon, which at least involves the possibility of understanding between the buyer and the seller; thus, language appears as a condition that enables exchange and even consumption. We demonstrate that the popularization and expansion of the language also means the imposition of competition; therefore, capital competition should automatically imply language competition, and the intertwining of markets also the "intertwining" of languages (and vice versa). Using the example of the Commonwealth, we show how language is capable of forming spheres of influence and the centre of gravity of capital. With reference to Rancière, we note that lingua franca projects are capable of both inclusion in the economic system (regions, countries, etc.) and exclusion from it (poor stratas). Finally, we draw attention to the fact that language is capable of acting as cultural capital in Bourdieu's understanding, and therefore capable of being converted into economic capital. (shrink)

Стаття присвячена аналізу соціокультурних та етичних змін, які відбуваються у сучасному інформаційному суспільстві під впливом процесів глобалізації. Головною метою дослідження виступає аналіз культурних трансформацій у сфері етики інформаційного суспільства. Аналізуючи ці зміни, автори використовують теоретичні концепції провідних дослідників інформаційного суспільства та етики: Д. Белла, Ж. Бодріяра, М. Кастельса, Р. Флориди та ін. Стаття фокусується на змінах, що орієнтовані не лише на технологічні аспекти та зростання обсягів інформації, але й на складні аспекти людської взаємодії – здатності створювати та передавати етичні цінності (...) від покоління до покоління з урахуванням екзистенціальних пріоритетів і моральних норм. Автори розглядають інформаційне суспільство як нову соціокультурну реальність, яка потребує створення нової глобальної етики. Така етика повинна враховувати світовий досвід у сфері моралі та потреби демократизації інформаційного суспільства. Основний акцент статті спрямований на інтерактивну, мережеву комунікацію як ключовий елемент спілкування, різноманітні форми суспільного діалогу та методи демократизації суспільних відносин за допомогою нових технологій. В контексті цього, автори висвітлюють значущість покоління Z як нового креативного класу в інформаційному суспільстві, як суб’єкта глобальної етики. Це покоління володіє новими комунікативними навичками й здатністю пропонувати нові стратегії та форми етичної поведінки для адаптації в мінливому інформаційному суспільстві. У висновках статті автори підкреслюють, що нова глобальна етика потребує таких норм, які б змогли підпорядкувати національні, партикулярні цінності глобальним універсальним етичним цінностям, включаючи екологічні, гуманістичні й людиноцентричні, та забезпечити їхню доступність через демократизацію інформаційного суспільства. Методологічною основою такої етики може слугувати кантіанство, яке сприятиме гармонізації взаємодії між поколіннями у контексті розвитку інформаційного суспільства. (shrink)

У статті досліджено поняття квантової заплутаності, його роль у фізиці, філософії, у оновленні світогляду. Відзначено, що до опису фізичної реальності його і низку похідних від нього увів Шредінгер у статті 1935 року в контексті обговорення мисленого експерименту Ейнштейна-Подольського-Розена, але вже у дотичній публікації 1936 року теоретик жодного разу їх не використав. З’ясовано, що з огляду на уведені фон Нейманом і запозичені Шредінгером поняття суміші й статистичного оператора поняття заплутаності не є безумовно необхідним. У певний момент розвитку теорії складних квантових систем (...) воно і похідні від нього слугували не дуже вдалими замінниками понять суміші, ситуації суміші. Порівняльний аналіз студій Шредінгера, фон Неймана і Ландау приводить до висновку про поступове долання уявлення складної квантової системи як квазімеханічного агрегату, натомість обґрунтування знаходить її цілісність. Тож цілісність притаманна не тільки квантовим явищам, а й квантовим системам самим по собі, об’єктивно. По суті саме намагання якось помислити цю обставину і викликала до життя поняття квантової заплутаності. Як поняття суміші, так і його замінники – поняття заплутаного стану, заплутаності і т. п. – мають не тільки наукове, а й метафізичне значення: вони доводять можливість раціонального мислення цілісності, обґрунтованість і результативність раціонального холізму. Тож метафізика квантової заплутаності у прийнятному сенсі є виявом метафізики раціонального холізму. Повне роз’яснення мисленого ЕПР-експерименту вимагає врахування обох відзначених виявів квантової цілісності. Можна сказати, що істотний результат довготривалого обговорення ЕПР-експерименту полягає у вичерпному визнанні цілісності квантово-фізичної реальності. Розглянуто низку узагальнень О. Александрова, І. Цехмістра і Д. Бома. Разом з виконаним дослідженням поняття квантової заплутаності чи обґрунтуванням Бором поняття неподільного квантового явища вони підтверджують незвідність фізичної реальності, Універсуму загалом до множини демокрітових атомів та їх незчисленних сполучень, агрегатів. Усе це збагачує і вдосконалює осмислення Всесвіту як дійсної цілісності, що видається новітньою заміною дотепер популярного світогляду в дусі Демокрита. (shrink)

The article manifests and analyzes the process of decentration of the Author, which corresponds to a number of trends, such as: decentration of the subject, dividualization, decentralization of information systems, etc., which determine contemporary transformations of the Lifeworld of a human, who appears precisely as a decentralized, multilayered, split, multiple being. It is noted that the model of authorship, which was constituted according to the concept of a centered/holistic subject/individual, which, in particular, is embodied in copyright, needs to be reconsidered. (...) The meaning of such a model, which is conceptualized in the figure of "authenticity of an authoritative author", is reduced to the creation of Surplus Value with behalf of the author of the product/work/goods. The article presents the stages of decentration of the Author, authority and authenticity, which are personified by the figures of S. Kierkegaard, M. Duchamp, and R. Stallman. For Kierkegaard, it is fundamental to separate the function of the author from authority and the formation of existence/singularity, which, in particular, is embodied in his use of pseudonyms. Duchamp problematizes the author as a producer of a product, contrasting him with the practice of using ready-made objects, and contrasts the tradition of the author's signature with the multiplication of names/signatures. Duchamp exposes the exploitative essence of work even in relation to artistic creativity, manifesting as an alternative to laziness/"lazy activity", which allows shifting the emphasis from the production of things to the process of becoming subjectivity. In the end, the author as integrity and unity loses its meaning in the context of the development of contemporary technologies and network communication. Stallman presents a strategy of friendly exchange of free software instead of selling it based on copyright (intellectual property). This is what should increase productive activity and free up time, and in the long run, creativity should hardly be distinguished from laziness. These three examples testify to the possibility and necessity of overcoming the repressive component of authorship and copyright as a way of controlling/restricting human life, which is not a totality, does not have substantial authenticity, does not require authority, and does not focus on authorship. (shrink)