У статті подано український переклад із латини «Книжечки про “розумне” та “використовувати розум”», яку написав у 997 р. Ґерберт Аврілакський (з 999 р. — Папа Римський Сильвестр ІІ). Цей твір вважають одним із перших прикладів застосування схоластичного методу.

Стаття продовжує цикл розвідок, які демонструють досвід релігієзнавчого прочитання значущих праць видатних київських професорів-академістів останньої третини ХІХ — початку ХХ ст. У цих працях нагромаджувався потужний масив емпіричного матеріалу й теоретичних положень, важливих для реконструкції становлення «науки про релігію» у вітчизняній інтелектуальній традиції. Репрезентовано творчість київського академіста Федора Орнатського. Проаналізовано один із знакових його творів, присвячений поглядам на релігію відомого німецького богослова Фрідріха Шлеєрмахера. Київський дослідник, актуалізуючи постать і доробок Ф. Шлеєрмахера, відшукує суголосність культурних, інтелектуальних, ідейних ситуацій кінця XVIII й (...) кінця XIX ст., проявлену, зокрема, у кризі релігійності та у суспільній негації церковних інституцій. Ф. Орнатський, слідом за своїм візаві, переймається інтуїцією про обмеженість раціоналістичної теології та прагне конструктивно осмислити запропонований Ф. Шлеєрмахером пошук аргументів на користь релігії «за настановою внутрішнього досвіду». Однак, як показав київський дослідник, багато ідей німецького богослова, попри його апологетичну мотивацію, виходили далеко за межі традиційного ортодоксального церковного дискурсу. Ф. Орнатський критикує такі суперечливі й часом одіозні твердження свого опонента, як абсолютизація суб’єктивності й чуттєвості в релігії; пантеїзм і імперсоналізм; суб’єктивізм і релятивізм у релігійному пізнанні; заперечення зв’язку релігії з моральністю; спекулятивність характеристик конкретних релігій, особливо християнства. Водночас дослідження київським академістом Шлеєрмахерових сюжетів про співвідношення пізнавального та емоційно-чуттєвого компонентів релігії демонструє елементи релігієзнавчого аналізу, де поєднуються історичний, структурний, психологічний і феноменологічний підходи; трапляються зародки психології релігії та релігійної когнітивістики. Сучасне ж прочитання твору Ф. Орнатського дає змогу по-новому сприймати деякі ідеї, виголошені свого часу Ф. Шлеєрмахером, як своєрідне провіщення деяких сучасних тенденцій еволюції релігійності у «постсекулярну добу». (shrink)

Статтю присвячено дослідженню цифрової освіти. Розглянуто особливості різних форм викладання академічних, університетських дисциплін, зокрема філософських на основі інформаційних технологій, що уможливлює дистанційне навчання. Проаналізовано особливості співпраці викладачів і студентів у системі цифрової освіти, де живі, реальні індивіди функціонують як медійні персонажі. З’ясовано, що такі персонажі існують на засадах цифрової візуальної антропології, а не антропології тілесної присутності, на чому ґрунтується традиційна академічна освіта. Досліджено методичні принципи цифрової, дистанційної освіти — опосередкування, репрезентативності й рефлексивності, дотримання яких уможливлює ефективне дистанційне викладання академічних дисциплін. (...) Виявлено, що застосування цих методичних принципів передбачає дотримання певних законів цифрової освіти — належної цифрової поведінки, легітимації цифрового викладу, перманентного цифрового руху та зворотного цифрового зв’язку. Показано як переваги, так і недоліки цифрової освіти, особливо для викладення філософських дисциплін — історії філософії та філософської антропології. Розкрито, як саме викладання філософських дисциплін може бути ефективним за умов дотримання принципів і законів цифрової освіти, але з урахуванням вимог антропології присутності, яка залишається базовою передумовою будь-якого варіанта сучасного освітнього процесу. Доведено, що подолання цієї антропології потребує радикальної «дематеріалізації» учасників онлайн-освіти, що є наразі недосяжною метою. (shrink)

У статті здійснено спробу застосувати філософську категорію «самість» до аналізу персонажів деяких текстів художньої літератури. Твори Рабле, Шекспіра і Сервантеса вибрано з огляду на наявність у їхніх оповідях такого типу героїв, які прагнуть індивідуального самовизначення. Одне з головних завдань розвідки полягає в намаганні схопити визначальні риси індивіда, коли він робить перші кроки для досягнення самодостатності. Для реалізації поставленої мети з’ясовано передумови прояву індивідуальності в європейській традиції, що породила згадані літературні твори. Вивчаються контексти й генеалогія таких понять, як «самість», «суб’єкт», «персона» (...) та інші. Центральним пунктом дослідження є положення, що становлення особистості здійснюється з урахуванням того, що літературний твір містить ідею подорожі. Проте вона не обов’язково відбувається в зовнішньому просторовому вимірі, а також усередині людини. Це виражається у зміні її станів: шлях сумнівів, рефлексій, переживань тощо. Низка таких трансформацій і спричиняє повернення людини до самої себе та знаменується здобуттям самості. Вислідом статті стає думка, що історія формування особистості нагадує її духовне самоперевершення, яке супроводжується низкою випробувань. Первинна інтуїція існування виходить із вітальних потреб людини, що спричинені надмірністю, нестримністю, захланністю, інстинктами, безсоромністю, розгнузданістю і радикалізмом учинків. Однак чинником, який зумовлює протистояння означеним проявам, є готовність до самопізнання. З’ясовано, що знання себе спирається на усвідомлену саморегуляцію. Її наслідком є визнання чеснот і регулятивів життя. Оскільки розвій особистості відбувається динамічно, в оповідній структурі художнього тексту він розкривається через подорож-пригоду персонажа, де розгортаються основні етапи становлення особистості: нерішучість, небезпека, криза, осмислення свого становища, усвідомлення трагічності існування, боротьба зі страхами та звабами, винахідливість, подолання власної обмеженості, самоконтроль і самооцінка, відкриття власного внутрішнього світу, розуміння своєї недосконалості, потреба подивитися на себе як на проєкт із самовдосконалення, вміння самовизначатися й докладати для цього зусилля тощо. Головними супутниками людини на цьому шляху є довіра до себе та самовладання, як мистецтво турботи, а не упокорення себе. (shrink)

Чимало філософів у ХХ столітті скеровували свої зусилля на розроблення пояснювальних моделей для опису розвитку науки, а також намагались запропонувати свої методології як нормативні теорії для наукових досліджень. Як наслідок, виникла низка різноманітних підходів. Деякі з них робили більший акцент на теоретичному змісті науки, інші ж — на історичних фактах, які ці теоретичні зміни супроводжували або й спричинялись до них. Відповідно різнились позиції філософів і щодо питань раціональності, її континуальності чи розривів як у темпоральному зрізі, так і в культурно-цивілізаційному. Одним (...) із тих, хто намагався напрацювати «серединний» шлях і поєднати переваги «релятивістичних» і «догматичних» полюсів, був британський мислитель Стівен Тулмін (1922–2009), найвідомішими книжками якого є «Застосування аргументації» та «Людське розуміння». У цій статті проаналізовано основні ідеї та аргументи його «еволюційної моделі», які найбільш повно та концентровано представлені у другій праці, продемонстровано легітимність поширення еволюційної метафори з біології на царину історії науки, окреслено продуктивні сторони такого підходу та ключові положення критичних зауваг інших дослідників. Взято до уваги та здійснено спробу з’ясувати, чому С. Тулмін облишив розроблення проєкту своєї дослідницької програми й надалі концентрував свої інтелектуальні пошуки навколо питання генези та ревізії модерної раціональності. Зокрема, виокремлено ті аспекти критики ідей філософа, які могли провести «негативну селекцію» його пропозицій, в той час, коли схожі за характером напрацювання інших авторів здобували більше визнання й продукували активніші публічні дискусії та подальші дослідження. Більше того, продемонстровано недооцінений внесок філософа у становлення методологій, зокрема Карла Поппера та Імре Лакатоса. (shrink)

Упродовж багатьох років автор цієї статті викладає для студентів бакалаврату Національного університету «Києво-Могилянська академія» вибіркову навчальну дисципліну «Аналітика міфу». Вона передбачає вивчення філософії міфології (тобто концептуального осмислення специфіки міфічного мислення) на різних етапах її розвитку. Нині серед доступних джерел загалом бракує матеріалів про розвиток відповідних рефлексій за часів Середньовіччя, а в тій обмеженій інформації, що залишилася від радянських і перших пострадянських років, є неточності. Це стосується, зокрема, специфічного ставлення до міфу, яке можна знайти у «Бібліотеці» відомого візантійського вченого, філософа, богослова, (...) державного і церковного діяча ІХ століття Фотія І Великого. Не претендуючи на відтворення поглядів цього мислителя в усій повноті та з максимальною історико-філологічною автентичністю, цей нарис покликаний лише заповнити прогалини і виправити помилки щодо нього та його епохи саме у контексті філософії міфології. Зокрема у минулому була поширеною думка, що середньовічні автори якщо й зверталися до античної міфології, то суто з метою її дискредитації. У цьому нарисі доведено і проілюстровано на різноманітних прикладах, що Фотію було властиве ширше прочитання античної міфології. Воно передбачало не тільки жорстку критику, а й певну рецепцію відповідної літератури шляхом знаходження в ній художньо-естетичних, мовно-стилістичних, історико-культурних, навчально-освітніх або морально-повчальних достоїнств. Попри те, що Фотієве ставлення до античної міфології формувалося в рамках релігійно-християнської традиції, воно водночас має глибокі конотації як із дохристиянською культурою, так і з поступальним розвитком науки. З одного боку, наявну в «Бібліотеці» рецепцію давньої міфології можна трактувати як прояв ренесансу античної культури, що був характерний для Візантії часів Фотія і одним із провідних представників якого можна вважати його самого. З іншого боку, Фотієву критику давніх міфів можна розглядати не тільки як боротьбу християнства з язичницькою міфологією, а і як продовження особливої інтелектуальної тенденції, що бере початок ще в античності і яку можна унаочнити за допомогою формули «від міфу до логосу». (shrink)

У статті вперше здійснено порівняльний аналіз творчих біографій київських мислителів, вихованців і викладачів Київської духовної академії (1819–1924) Петра Кудрявцева (1868–1940) і Василя Екземплярського (1875–1933). Відтворено освітянське, культурно-історичне підґрунтя формування релігійно-філософських і релігійно-публіцистичних поглядів обох філософів, показано спільні витоки основних інтуїцій їхньої творчості. Виокремлено спільні для П. Кудрявцева і В. Екземплярського ключові ідеї, теми досліджень, напрями наукової та просвітницької діяльності. Розкрито особливості їхньої інтерпретації християнської ідеї Царства Божого. Показано «родовід» цієї ідеї у їхньому філософському світогляді, розкрито її значущість у етичній та (...) історико-філософській спадщині мислителів. Виокремлено схожі за інтерпретацією в обох філософів теми релігійної публіцистики, які охоплюють релігійне відродження, взаємини політики і релігії, політики і моралі, державно-церковні відносини в Російській державі, шляхи церковного реформування. (shrink)

У статті здійснено порівняльний аналіз ставлення до священників і ченців, прояви якого можна знайти у творах видатного мислителя і богослова, представника патристики Йоана Золотоустого (347–407 рр. н. е.). Показано, що залежно від мети кожного конкретного твору, він, говорячи про священників та ченців, по-різному використовував власні риторичні здібності. Тоді, коли Золотоустий розглядав кожну з цих фігур окремо, не порівнюючи одну з одною, він неодмінно демонстрував значне піднесення. Наприклад, коли він хотів піднести подвиги ченців і дів, то робив це найвитонченішим чином. Разом (...) з тим, у трактаті «Шість бесід про священство», високо оцінюючи функції та роль священників, він применшив роль та значення ченців. Так, в останній частині цього твору Золотоустий зображає фігуру ченця як свого роду егоїста, який думає лише про власне спасіння і не має зв’язку із зовнішнім світом. Щоб прояснити природу цієї двоїстості, ми оглядаємо непевність та мінливість у характері та статусі чернецтва у перші століття християнства, зокрема звертаємо увагу на складний характер чернечого руху в ІV столітті, коли жив і діяв Золотоустий. Здійснене нами історичне зіставлення дає змогу стверджувати, що у ці часи, коли відбувалося становлення інституту Церкви та її інтеграція в суспільство ще тривала, інститут священства вже набув доволі стійку («рутинізовану») харизму, тоді як чернецтво такої «рутинизації» ще не зазнало. Але, як показано у статті, загалом інститут чернецтва мав величезне значення для ранньої Церкви. Зважаючи на це, ми робимо висновок, що приниження фігури ченця, яке можна помітити у «Шести бесідах про священство», відображало не так дійсність в усій історичній повноті, як конкретні риторичні наміри автора цього трактату, зумовлені специфікою історичного моменту. (shrink)

Стаття відображає матеріали авторського курсу лекцій для магістрів «Практична риторика і управління комунікацією» і вирішує проблеми теоретичної і прикладної філософії щодо фактора ймовірності. Він передбачає вільну самосвідомість, конвенційні типи знання, режими прогнозування, специфічні типи інтелектуальної дієвості та відповідні їм типи мовлення, коли комунікація постає діалогом із майбутнім, яким на підтвердження вихідної єдності часу осяяні всі три часові форми. У Преамбулі визначено причини актуальності «проблеми майбутнього» у Світі Людини, яка провокує запит на вміння а) мислити майбуття, б) говорити його мовою і (...) в) розуміти його інструментарій. Відзначено роль риторики в реалізації наших стосунків із майбутнім. У Розділі I представлено риторику як різновид мистецтва і предмет знання. Розглянута у трьох вимірах і в звʼязку з трьома видами розуму, вона визначена як переконливо увиразнена в мові вільна самосвідомість. У Розділі II представлено практичну риторику як мистецтво свідомо-мовленнєвого управління життя у часі й просторі. Зʼясовано звʼязок між нею, часом і ймовірним виміром життя. Запропоновано поняття і термін «риторичні образи часу», наведено можливий склад останніх. У Розділі III розглянуто риторичні образи часу в сфері діяльності, запропоновано визначення і мову для риторики мети, результату і оцінки. У «внутрішнім» опускулі сформульовано риторичну «аксіоматику Аристотеля» (термін автора), продовжену з другої до пʼятої аксіоматизацій самим автором. У підсумку отримано риторичну аксіоматику а) вільної самосвідомості, б) конвенційного знання, в) проєктної діяльності — діяльності з оволодіння майбутнім, г) її дієвців: консультантів, аналітиків, експертів, виконавців і керівників-управлінців, д) типів проєктної комунікації. Введено риторичне визначення поняття «проєкт». В Епілогу запропоновано риторичні визначення управління як владної комунікації щодо особистого оволодіння майбутнім та влади — як реалізації права на управління. (shrink)

Визнання значущості чужих досвідів є однією з актуальних філософських проблем. Якщо до середини XIX ст. люди стикалися з чужими болісними переживаннями безпосередньо або через свідків, то з появою медіатехнологій роль свідка було заміщено анонімним візуальним. Візуальні образи є утвореннями, структура яких уникає однозначності й створює поле для множини інтерпретацій. Таку подвійність добре відображено природою фотографічного образу. Йому властива діалектична напруга: з одного боку, фіксуючи чиєсь болісне переживання, фотографія репрезентує ментальний стан особи, з іншого боку, ставить питання про однозначне ставлення до (...) нього. Неоднозначність фотографічного образу породжує дилему: або приймати на віру те, що ми бачимо, і лише на ній основувати своє моральне обсудження подій, або проаналізувати дію сил, які приховано містяться у роботі фотозображення. Говорити про фотофіксацію страждань означає заявляти певну етичну та політичну позиції. Випадок фотографії проблематизує вимогу етичної залученості, адже фото можна проігнорувати. У статті показано, як фотографічне зображення повідомляє критерії, послуговуючись якими, сприймач у змозі вмістити побачене у контекст власного політичного й соціального світу. Здійснивши акт розпізнання, він здатен політизувати людське життя як незамінну цінність. У таких актах, як цей, сприймач актуалізує власну суб’єктність через розпізнання фотообразу як частини спільної реальності. Знаки чужого болю на фото він сприймає як привід обміркувати людську вразливість. Для цього сприймач має здійснити складну процедуру інтерпретації образу, позбавивши його анонімно-універсальних ознак. (shrink)

У статті здійснено аналіз особливостей періоду становлення тоталітарного режиму та ідеологічної диктатури в радянській Україні 1920–1930-х років. Однією з ключових характеристик цього етапу є постійно навʼязуваний наратив боротьби як із зовнішнім ворогом, так і на внутрішніх «фронтах». Цей наратив спрямовувався на підтримку «войовничого» запалу в суспільстві, що сприяло зміцненню основ тоталітаризму та поступовій радянізації освіти і науки. Агресивність режиму, яка досягла свого апогею у масових репресіях доби «Великого терору», утримувала і чітко фіксувала «єдино правильний» ідеологічний вектор розвитку будь-яких сфер життя, (...) зокрема й науки, освіти та культури. Термін «войовничість» щодо процесів, характерних для України 1920–1930-х років, відображає описаний ще Томасом Гоббсом стан «війни всіх проти всіх», де межа між «своїми» та «чужими» маніпулятивно затирається. Як показано у статті, насаджуваний радянською владою етос «войовничості» щодо уявних ворогів, колишніх колег, рідних і навіть самих себе був основою інтелектуального життя зазначеної доби. Особливості цього етосу проаналізовано в контексті політик «войовничого атеїзму» та «войовничого матеріалізму», процесу радянізації наукових і освітніх установ, масових «чисток» і репресій кінця 1930-х. Запропонований підхід до аналізу особливостей українського інтелектуального середовища 1920–1930-х років крізь призму наративу «войовничості» сприяє цілісному розумінню інтелектуальних, зокрема філософських, процесів радянської доби. (shrink)